Високо у небі жив маленький вітерець Вітя. Він був веселим і дуже любив гратися — гойдати гілки дерев, піднімати листочки в повітря і допомагати пташкам швидше летіти. Вітя був добрим, але іноді його емоції ставали занадто сильними.

Одного разу Вітя хотів, щоб великий дуб гойдався разом із ним. Але дуб стояв міцно і не рухався. Вітя засмутився і почав дути сильніше. Його подих ставав дедалі сильнішим, аж поки не перетворився на справжню бурю.

Птахи злякано злетіли з гілок, звірята сховалися у свої домівки, а жолуді посипалися на землю. Вітя раптом зрозумів, що зовсім не хотів нікого налякати. Він просто дуже розсердився і не зміг зупинитися.

Вітя полетів до своєї бабусі — мудрої Вітряної Пані, яка жила високо в горах. Він розповів, що не хотів ставати бурею, але не зміг втримати свої почуття.

Бабуся лагідно сказала:

— У кожного є сильні емоції. Важливо навчитися їх розуміти.

Бабуся навчила Вітю трьох простих способів:

зробити кілька повільних подихів
подивитися на ситуацію спокійно
розповісти про свої почуття словами

— Коли ти помітиш, що злишся, просто зроби паузу, — сказала вона.

Наступного разу, коли Вітя знову засмутився, він згадав поради бабусі. Він зробив глибокий подих, заспокоївся і поговорив зі своїм другом.

І знаєте що? Ніхто не злякався, а навпаки — всі раділи легкому теплому вітерцю.

Відтоді Вітя знав: навіть сильні емоції можна навчитися розуміти і контролювати.